Ми у нашій юності далекій
Із небес чекали журавлів.
Знали, що дістати їх не легко,
Та ніхто синиці не хотів.

Десь у романтичнім піднебессі
Колихали мрію дорогу,
Думали: життя її за безцінь
Нам віддасть ще й лишиться в боргу.

Коли ж доля стала наділяти,
Діставали хто що заслужив.
Не посміла долі докоряти-
Всім не запасешся журавлів.

Всі подруги з журавлями в небі,
Я ж ношу синицю у руках
І змирилася: може, так і треба,
Та журавлик плакав по ночах.

Підійде і стане в узголов’ї,
Німотою душу мою рве,
Стільки літ (мені на безголов’я)
Дорікає і з собою зве.

Може б, і наважилась злетіти,
Кинула б печалі і жалі,
А синиця? Господи, мій світе!
Так припнула доля до землі.

У турботах і не зогляділась.
Як сухі листки календаря,
Щось потроху рвалось і летіло
У далекий вирій за моря.

Ну, а те, що залишилось,- вічне,
Дороге й безцінне, як життя.
Може, сяду і скарби полічу,
Розберусь в усьому до пуття.

Усьому складаю нові ціни:
Квітам, колючкам і журавлям.
Все минуче , лиш любов нетлінна,
Справжня тільки раз дається нам.

В нас живе прекрасного потреба,
Хай її не роз’їдає тля.
Можна і синиці дати небо
І зробить каліку з журавля.

Все суціль – турботи і тривоги,
А без них хіба б ми прожили?
А в синиці, людоньки, їй- богу,
Журавлині крила проросли.

Т. Острожинська